Антикварні книги Вітчизняна Війна і Російське Товариство 1812 - 1912 Історична комісія навчального відділу О.Р.Т.З. Редакція А.К. Дживелегова, С.П. Мельгунова, В.І. Пічета. Ювілейне видання в 7-ми томах. Видання Т-ва І.Д. Ситіна. Від редакції: Книги Вітчизняна війна - один з найдраматичніших і разом найзначніших за наслідками моментів російської історії. У ній все захоплює і все змушує працювати наукову думку. У ній і в тих подіях, які з неї розгорнулися, знайдуть невичерпне джерело і художник, і соціолог, і політик, і дипломат. Бо вона змушувала розігруватися пристрасті, високі і незмінні, вона проводила зміни в суспільній будові суспільства, вона поклала початок певній течії і у внутрішній, і в зовнішній політиці Росії. Боротьба з Наполеоном була, з одного боку, боротьбою з революцією, а з іншого - боротьбою з Францією. Те що Наполеон був наслідком революції, піднімало проти нього всі керівні групи російського суспільства, бо для них ніч 4 серпня аж ніяк не здавалася чимось немислимим в Росії. Тому всі спроби соціальних і політичних реформ днів Александрових прекрасного початку після того, як Наполеон привів до Росії старі легіони республіки, змінилися смугою реакцій у внутрішніх справах. І смуга ця тягнулася до іншої війни, Кримської, що показала всю примарність російської міжнародної могутності. Те, що Наполеон був імператором французів, штовхнуло Росію в обійми заклятих ворогів Франції. Після того, як останні залишки великої армії, що не потрапили в полон, перейшли назад кордон, нам знадобилося навіщось йти звільняти Європу, тобто класти перші камені тій самій могутності Пруссії та Австрії, в якому кореняться всі наші політичні біди. Не дарма старий Кутузов своїм тверезим розумом розумів всю непотрібність і всю небезпеку такого політичного благодійництва і різко висловлювався проти походу в Європу. Він знав, що в міжнародних справах виграє не той, хто дає волю сентименталізму, а той хто кажучи формулою австрійських дипломатів, під час зуміє здивувати світ невдячністю. А ми з легкої руки Олександра 1 тільки й робили, що повертали квіти чутливості на кам'янистому грунті дипломатії. Ми займалися цим в 1813-1814 роках, займалися в 1849 р. коли врятували Австрію від мадьяр і дали її можливість спрямувати погляди за Дунай, займалися в 1878 р. коли, невідомо з якої причини, зупинилися біля воріт Константинополя, немов пропонуючи Біконсфільду крикнути: досить! Причина цього нещирого сентименталізму ясна. Вона полягає в тому, що уряд не хотів рахуватися з інтересами країни, а керувалося тільки особистими видами. І те, що ми впоралися на цьому шляху, знаходити своє пояснення знову-таки в тому, що уряд протягом всього 19 століття не хотіло забути особистих видів і прийняти в керівництво інтереси найбільш численних громадських груп. У 1812 році вирішальним моментом, що визначив надовго напрямок нашої політики, були інтереси помісного дворянства, якому загрожували протифеодальні прагнення революції і якому завдавала збиток континентальна система. Буржуазія, як політична група, була безсила, а численне селянство - занадто некультурно і мало свідомо. У тому, що селянство було слабо, коренилася одна з помилок у розрахунках Наполеона. Він чомусь сподівався, що якщо він пообіцяє волю селянам, негайно станеться щось в роді того, що сталося в Бельгії або на лівому березі Рейну в 1792 році. А селяни були найзапеклішим противником великої армії, в період відступу - противником небезпечним і нещадним. Не дарма цей останній період війни називають народною війною. Російський мужик був її героєм, селянин - мужній, самовідданий, забув свої власні кріпосні ланцюги, коли справа йшла про боротьбу за батьківщину, і повернувся під патріархальне поміщицьке ярмо, коли жодного француза не залишилося в Росії. Тому що, відчуваючи могутність визвольних принципів, які пробував принести з собою до Росії Наполеон, представники російської суспільної влади намагалися протиставити їм ті ж принципи. Вони обіцяли, то глухо, то досить виразно, волю мужику, якщо він допоможе розтрощити супостата. Мужик вірив і допомагав. А коли прийшов час нагороджувати його, про волю, та не тільки про мужицьку волю - забули дуже грунтовно. Складаючи план нашої книги, ми керувалися саме такими поглядами на Вітчизняну війну і російське суспільство. Саме з цих міркувань ми не могли вважати її подією виключно військовою. Крізь дим пожеж, крізь кривавий туман, що піднімається з незліченних полів битв, ми хотіли зробити спробу розгледіти вигляд російського суспільства, визначити частку участі у війні російських громадських груп, з'ясувати ту міру вдячності, який нащадки зобов'язані кожній з них. У свою чергу, така постановка завдання змушувала нас відмовитися від погляду на Вітчизняну війну і російське суспільство, як на явище відокремлене, що тягнулося якихось кілька місяців. Ми вважали неможливим починати історію її з переходу через Німан і навіть з Тільзіта. Ми думали, що тільки поставлена в рамки європейської історії, що вивчається в тісному зв'язку з усією епохою вона може бути зрозуміла і оцінена належним чином. І ми почали з Катерини 2, з франко-російських і взагалі міжнародних відносин її часу, з перших зіткнень революції з реакційною Європою. А кінцевою межею ми поставили не вступ російських військ в Париж і не Віденський конгрес, а кінець царювання Олександра 1. Само собою зрозуміло, що такі завдання здійсненні тільки при чисто-науковому ставленні до справи. Ми знаємо, що одночасно з тим, як ми готували свою книгу, над роботами, присвяченими Вітчизняній війні, сиділи й інші. Нам відомо, що в числі цих робіт будуть такі, які постараються розбудити в читача незмінні шовіністичні почуття. Ми не станемо на цей шлях. Наша мета - дати книгу, об'єктивну в повному сенсі слова, - таку, яка, віддаючи належне російській і російській, не робила б з квазі - патріотичного тріумфування знущання над французами і їх мимовільними союзниками по великій армії. І ті й інші заслуговують на свої сумнівні лаври на цьому шляху. Ми будемо задоволені, якщо російське суспільство визнає, що книга сумлінно намагалася намалювати вірну картину Вітчизняної війни, поставленої в правильні історичні рамки. Наукове вивчення епохи Вітчизняної війни представляє в даний час серйозні труднощі. Правда, не можна поскаржитися на відсутність робіт в цій області, але навряд чи існуючі праці можливо визнати цілком задовольняють вимогам наукового дослідження. Та й щодо матеріалу вони в більшості випадків залишають бажати багато чого, так знову опубліковувані, часом дуже випадкові документи показують, наскільки односторонньо старі матеріали висвітлювали те чи інше питання і яке невірне уявлення виходило при цьому. На жаль, і в даний час дослідник дуже ускладнений у виборі матеріалу. Більшість архівів ще зовсім не розроблено і мало доступно, а тим часом варто було наприклад проникнути в архіви нижегородського або вологодського дворянства, щоб отримати ряд абсолютно нових даних з історії дворянських ополчень і ролі дворянства в епоху 1812 року. Можна сказати з упевненістю, що коли почнеться архівне вивчення 1812 року, то пануюча досі в історичній літературі точка зору на багато питань повинна буде істотно змінитися і недалеко, ймовірно, той час, коли стара література буде мати тільки історіографічне значення. Але в даний час в більшості випадків доводиться ще оперувати старим, опублікованим матеріалом, піддаючи його тому критичному аналізу, без якого не можна обійтися при науковому вивченні питання. І стало іноді тільки доторкнутися до нього науковим скальпелем, щоб виявити всю його малу історичну цінність і достовірність. Особливо це доводиться сказати щодо літератури мемуарів, написаних більшою частиною в запалі боротьби, і досі майже не піддавалися критико-методологічному вивченню. Тим часом більшість колишніх дослідників занадто довірливо ставляться до мемуарних відомостей і на підставі їх будують досить ризиковані висновки. Звідси і пожежа Москви, і дворянські ополчення, і народна війна - все це здебільшого описувалося на підставі мемуарів - джерела неповного і занадто суб'єктивного. Часом такого роду судження, засновані на матеріалах більш, ніж сумнівної гідності, приймали характер якогось догмату, критикувати який або сумніватися в якому вважалося національною єрессю, відсутністю патріотизму. І ця так звана патріотична точка зору, настільки чужа наукової об'єктивності, проходить червоною ниткою через багато існуючих робіт. Звідси свідоме замовчування ряду негативних явищ, що були в 1812 році, і які не в'яжуться з націоналістичною точкою зору, що переоблодала в цих працях. Ця тенденція заважала спокійно ставитися і до дій противника. Нею ж пояснюється приховане бажання дослідників - перебільшити сили противника і зменшити наші власні. Ось чому існуюча література іноді дуже поблажлива до помилок воєначальників російської армії і сувора до помилок Наполеона. Тому вся історія походу до 1812 року вимагає перегляду. Опубліковані документи російського і французького генеральних штабів відкривають перед дослідником нові перспективи і дуже можливо що доведеться спокусити одяг зі старих ідолів, якщо тільки вільне дослідження не зустріне яких-небудь несподіваних перешкод. При новій постановці питання, звичайно вся історія 1812 року постане перед читачем в іншому освітленні - ось чому не можна вивчати 1812 рік поза зв'язком з європейськими подіями, з якими вона пов'язана міцними нитками. І дипломатичні відносини Росії і Франції при такій постановці питання будуть висвітлені дещо по іншому. Наше завдання, як було сказано вище, більш скромне. Багато з авторів, які беруть участь своєю літературною працею у виданні мали можливість використовувати нові архівні дані. Більшості ж, звичайно, доводилося оперувати з опублікованим вже матеріалом. І наше видання дає як би зведення того матеріалу, який до останнього часу був відомий в значній мірі тільки фахівцям. Редакція не вважала себе, звичайно, в праві затушовувати індивідуальність поглядів авторів. При недостатній розробленості матеріалу не завжди, мабуть і можна було б встановити яку-небудь одну загальну точку зору. Читач іноді може угледіти деяке суперечність у тлумаченні різними авторами того чи іншого питання. Це - до деякої міри неминуче зло в кожній колективній праці і переважно в такій ще не розробленій історичній області, як епоха дванадцятого року. Але тільки така колективна праця могла зробити і здійснити до ювілейних днів Історична комісія.